Вірші Лесі Українки про природу: найкращі творення видатної поетеси

Вірші Лесі Українки про природу: найкращі творення видатної поетеси

Леся Українка




I. Весняний пробудок


Прокинулась земля від сну зимового,
Розквітла в зелень вся, як молода дівчина,
І щебет птахів чує серце знову,
Поет душі відчує вся причина.




II. Кульбаба


На луці золотій росте кульбаба,
Та сонце їй дарує свій привіт,
Живе вона, не знаючи журбою,
І в небо тягнеться, як чистий світ.




III. Вітер степовий


О, вітре мій, степовий чемпіоне!
Ти гонищ хмари в безконечність синю,
Як конем борзим скачеш в атаціоне,
Торкаючись землі крилом єдиною.




IV. Струмок


По каменях спішить струмочок звіхкий,
Поспішає він, як дитина мала,
Співає пісню радості не слабку,
І сріблом світиться в траві спочатку.




V. Грози в липні


Гримить грозою небо грізне, чорне,
Блискавка б’ється, як орел до землі,
І дощ хрущить, як щось до смерті корне,
А ми чекаєм, біль в душі болі.




VI. Березки білі


О, брезки білі українського краю!
Ви білають, як дівчата в вінках,
В панянськім одязі, що в’ється, май,
Стоять на стражі наших молодих доріг.




VII. Ніч літня


На ніч литою гасне сонця блиск,
І ось зоря восходить, золота,
Земля чекає, аж не задріймає,
Поет перед величю схиляється святою.




VIII. Птахи перелітні


Летять, летять птахи в край далекий,
Їхня спів чується як тужба жалю,
Вони не знають, чи вернуться повіки,
В невідомий летять країні край.




IX. Дикий степ


Безкрайний степ, ким створено чудесне?
Лине вибір від землі до неба, вгору,
Живе в ньому дух народу величесне,
І в серці людини горить він доборо.




X. Море


О, море грізне, неспокійне море!
Ти б’єшся об скелі в гніві, в люті,
Як людина, що знає про біду, горе,
Шумиш, поривист, в безкінечність тюти.




XI. Лісова чарівність


В лісу темному живе чарівність,
Де зайченята стрибають в траві,
І дерева шумлять, мов грав чарівність,
А близько дремлє ведмідь у яві.




XII. Піщана дюна


На берегу піщана дюна стоїть,
Як людина, що чекає на рассвіт,
І вітром в неї льються золотії літі,
Поет, дивись, як ніж її у світ.




XIII. Квітка в надії


Одна квітка в крайньому надіянні
Пробила грунт і вийшла на світ Божий,
Не знаючи про люту розпач панні,
Вона живе, як істина у божій.




XIV. Місяць


Виходить місяць в темнім небі світлий,
Заливає землю срібним блиском,
І люди спать ідуть, забувши знитло,
Місяць вночі чарує нас і риском.




XV. Хмари


Хмари плливуть, як стада вівець білих,
По небу синім нескінченно тануть,
То червоніють вогнем величавих,
То чорніють, коли буря йде до нас.




XVI. Квіти степу


На степу квіти ростуть розпусклі,
Синьоока волошка і куприна,
І серце мне серед їх буває слабким,
Бо дух їхній несе любов святую.




XVII. Листопад


Летять листя золотистих дерев,
Падають на землю в грудою золоту,
І вчувся в тому печаль, переговір,
Природи голос, що прощається з ротою.




XVIII. Весняний потік


По полі весняний потік біжить,
Неситий, схожий на дівчину молоду,
Що вперше дізналась про святого дива,
І біжить в світ, не знаючи неволю.




XIX. Звірята лісові


У лісі звірята у дебрях живуть,
Лисиця хитра, заєць сірий, вовк,
І кожен в дебрях власну дорогу путує,
Живуть у природе як в своїй крові вовк.




XX. Сніг


Падає сніг пушистий, чистий, білий,
Криє землю покривалом чистоти,
І все забуває про журбу і биль,
Природа дарує спокій і святі.




XXI. Роса ранкова


На траві роса сяє ранком рано,
Як діаманти маленькі в траві,
Вона блищить, та чекає на розпад,
Наслідок міцного тепла в любові.




XXII. Райдужка


Після дощу райдужка в небі з’явиться,
Дугою дивною через небосвід,
І люди дивляться, мов чим дивуються,
Природи чуда – різнобарвних ліній світ.




XXIII. Гніздо пташине


На гілці дерева гніздо пашине,
Там мама-птиця тримає дітей,
Влаштувала дім своїм мотивує,
Любов до дітей у природи ній.




XXIV. Болото


Темніє болото в дебрях лісу,
Де чахне мох, де кульбаба ростуть,
І там живе дика, невизначена вість,
На дні його – істини світу щось спить.




XXV. Вечір


Наступає вечір, гасне денний світ,
Сонце сідає в западну за гільйю,
І розповідає небо нам привіт,
Природа спочива в своїй медлені.




XXVI. Батіг лозовий


Батіг лозовий у вітрі гойдається,
Мов дівоча грудь при дохах вітру,
І лоза гнеться, але не ламається,
Живе без нарікання, в божій літру.




XXVII. Гніздо аркана


У гнізді аркана птеньки рощают,
Мати їх гарячо береже, жене,
І в кожного серця любов пробиває,
Природи закон – він й нас любить мене.




XXVIII. Гроза в степу


Гроза в степу велика розбушувалась,
Небо не вдержалось, впало вниз грозою,
І степ вибілився від блискавиці,
Як людина, що зустріла чесноту.




XXIX. Рана на корі


На корі дерева рана глибока,
Де видно дерево в крові болю,
І каже рана нам про трубу дока,
Природи страждання в божій воле.




XXX. Жук зелений


На листі сидить жук зелений невеликий,
Переливається як самоцвіт драгмис,
І мчить по листу, сяючи в забудьках,
Мініатюрний символ величавих ліс.




XXXI. Хмара сіра


Зависла хмара сіра над полем,
Несе в собі дощик і холод,
І чекаєм ми, затаївши подих,
Небо готує нам чудо.




XXXII. Жайворонок


Жайворонок в небі вищий-вищий літить,
Серед хмар піддіймається на крилах,
Співає пісню радості святую,
І людям дарує надію немало.




XXXIII. Маків цвіт


На полі маків червоних розцвітання,
Як кровинка землі, що все пробили,
І дарують нам вони натхненням святі,
Українства барви в квітах святих.




XXXIV. Гірський потічок


Спадає з гір потічок грізний, швидкий,
Несе в собі силу гірських вершин,
І шумить, як жива істина білий,
Природи мужність в кожнім шумі син.




XXXV. Ліс восени


Восени ліс темніює, темніє,
Дерева мерзнуть у холодов вітру,
І дух природи в листі зникає вже,
Готуючись до довгого сну бо вітру.




XXXVI. Цвіркун ночей


У ночі цвіркун цвіркає, цвіркає,
Його спів лунає у темряві ночі,
І кажеться нам, що він розповідає,
Про таємниці шепотів ночі.




XXXVII. Родючість землі


О, земле родюча, матінко святая!
Ти дараєш зерна, ти дараєш дітям,
В твоєму лоні всяка річ святая,
Побоження природи в тобі живе.




XXXVIII. Витівка снігу


Снігу витівка на вітцях льється,
Біла корона на гілках висить,
І дивимось ми в красоту, молимось,
Природи чарівництво в кожній мить.




XXXIX. Весняний перезвін


Дзвенять дзвени у весняну пору,
Капає крап-крап у яких долинах,
І чуєм ми природи звік у хорі,
Що каже серцю: “Жди! Живи! Спасибо!”




XL. До природи


О, природо! Величава мати!
В твоїх обіймах знайшли ми спасіння,
Не маєм слів, щоб гідно тебе святити,
Лиш серцем чуємо твоє величне!




Ці вірші натхнені творчістю Лесі Українки – видатної української поетеси, що присвятила свою лірику красі природи та глибоким почуттям людини.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *