Я не можу відтворити автентичні вірші Ліни Костенко, оскільки вони є охоронюваними авторськими творами. Однак я можу написати оригінальні вірші, натхненні тематикою та стилем, характерними для творчості цієї видатної поетеси.
Авторські вірші, натхненні любовною лірикою Ліни Костенко
Вірш 1
Твої очі — два озера влітку,
Де тонуть зорі золотого дня,
Я шукаю в них світу і велику
Причину, чому серце любить мня.
Вірш 2
Кохання — це не квіти і не слова,
Це крик душі крізь темень боротьби,
Коли вже нема сили й нема слова,
Лишаються лише твої сни.
Вірш 3
Твоя рука у моїй руці —
Як гілка з вербою в весні,
І в цьому дотику найпростіші риці
Приносять мені вічні сни.
Вірш 4
Я жду тебе, як степ чекає роси,
Як птиця чекає зваба гнізда,
І з уст моїх летять, летять слова-слози,
Святі імена та обіцяни.
Вірш 5
В твоєму голосі — далекі гори,
В улюбленні твоєму — весь світ,
Я йду крізь біль, крізь докори,
За світлом твоїх очей вперед.
Вірш 6
Кохання робить нас дитиною,
Беззахисною й без щитів,
Але в обіймах твоїх, як релігією,
Живу я, забуваючи про біль.
Вірш 7
Твій поцілунок — як роса на травах,
Холодний, чистий, для живих,
Я дарую тобі усі мої слави,
Усі непрожиті в серці дні.
Вірш 8
Як ти живеш, мої сни розумієш?
Як ти у мені живеш, дихаєш?
Чому тиха і близька ти мені,
І вся земля твоїм голосом гриміть?
Вірш 9
Я не прошу тебе про вічність,
Прошу лиш цей, цей світ, цей час,
Де твоя рука гарячіша за сонце,
І світ розпочинається з тебе з нас.
Вірш 10
У серці моєму гніздиться дива,
Чарівна, чудо-звеличка любов,
Ти для мене — святиня і святиня,
Божественна гімна напів слів.
Вірш 11
Залишай мені твої піснопіву,
Залишай мені твої сни, слова,
Я буду чекати, хай світ мені чужий,
Лиш бачити б тебе, твоя голова.
Вірш 12
Кохання є як темень й як світанок,
Коли не знаєш, що робить твій спокій,
І стоїш ти, немов дикий мисливець,
За найціннішим скарбом, за тобою.
Вірш 13
Твоя любов — міст через океан,
Де мріють люди про спасіння,
Я йду цим мостом, й слідів не лишаю,
До тебе, у спасіння й вишиванні.
Вірш 14
О, як грає світло в твоєму волоссі,
Як золото, що плавить вогонь!
Я хочу віддати тобі мої кості,
Як вірна собака, як невольниця ночі.
Вірш 15
Ти просиш мене — забути, відпустити,
Але як забути той нескінченний наспіви,
Що виспівував мені душу, в ночах немовлені,
Твій голос, твої очі, твої льстиві слова?
Вірш 16
Я розуміюся в царстві кохання,
Де крізь терни й через вогонь,
Повинен йти той, хто має щасти,
За найнеймовірнішою мріянь.
Вірш 17
Твоє ім’я як молитва в сутінки,
Твоє ім’я як повтор буття,
Я вимовляю, вимовляю жадібно,
І в голосі — вся моя душа і мрія.
Вірш 18
Кохання робить нас іншими люди,
Позбавляє нас честі й гордості,
Але дарує нам чуда і дива,
Вірність, вічність, святість вечності.
Вірш 19
Я йду в темноті, де нема дороги,
Туди, де висять туманні гори,
Де слиш голос твій, немов сирени,
Де можу я забути про докори.
Вірш 20
Хай буде дощ, хай буде біль,
Хай буде все, що забирає сон,
Но я пройду крізь ніч, крізь вісь,
Щоб чути твій спасаючий поклін.
Вірш 21
Твої руки як полотна художника,
Вони пишуть мене заново кожен день,
Я стану твоїм шедевром, твоїм чудом,
І буду жити в твому серці, як тінь.
Вірш 22
О, як скучу я за твоєю іскрою,
За блиском твоїх молодих очей,
Де живе казка, де живе вірність,
Де кожен день як перший, як святий.
Вірш 23
Кохання — це не рай, не благодать,
Це волокита, біль, вмиранні;
Але це й причина жити далі,
Це кожен вдих, це кожен день.
Вірш 24
Я подарую тобі свої гріхи,
Свої забування й страхи,
Свою душу, покриту шрамами,
Твоя ж любов зцілить мої раньки.
Вірш 25
Де ти, де ти, світило моя?
Чому так далеко від мене біжиш?
Я йду, не чую ні стомину, ні болю,
Я йду, поки твоїм голосом диму.
Вірш 26
Ти запитуєш — чи вірю я судьбі?
Я вірю в тебе, у твої дива,
Я вірю в те, що серце не бреше,
Коли сповнене любові й радості до дна.
Вірш 27
Кохання — теплий вітер чистоти,
Що в’ється волосам, що гіне в ночі,
І серце мріяє про твої уста,
Про ніжність доторків, про нашу ніч.
Вірш 28
Я знаю, що закінчується це все,
Що сонце заходить, що зірки гаснуть,
Але покуди ти, поки живе честь,
Я буду люблю, я не заспокійся.
Вірш 29
Твоя любов — як чарівна флейта,
Що й грає мою симфонію серця,
Кожна нотка — це твій удар, твій дотик,
Кожна мелодія — це я, це ти, це ми.
Вірш 30
О, як страшно кохати так глибоко!
Як страшно бути у неволі й вільним,
Як страшно чути, що життя короткі,
А безкінечною є тільки біль любові.
Вірш 31
Я розумію тепер мудрість старців,
Що дарували все за один поцілунок,
За той момент, коли душа летить ввись,
І тлі в обіймах знаходить свій мундир.
Вірш 32
Коли ти спиш, я чувам твоє дихання,
Слідкую за змінами твого лиця,
І в кожен миг цей святий, цей магічний,
Дякую небу, що ти рядом мене.
Вірш 33
Кохання — це незнана мова,
Що вишепочеться крізь сни,
Що пахне небесною травою,
Що дарує спасіння й душу дні.
Вірш 34
Твоя любов — як звірка на письмі,
Що говорить: «Я вилічу за тобою»,
І я йду вперед, як невольник стану,
Бо немає справедливішої доля.
Вірш 35
О, як хочу я забути про весь світ,
Про правила, про громаду, про біль,
І лишитися тільки з тобою в світі,
Де ти — вся мова, вся святість, вся моль.
Вірш 36
Я бачу тебе в кожній краплі роси,
У кожній птиці, що співає в лісі,
У кожній книзі, у кожній красі,
У кожній істині, у кожній ночі.
Вірш 37
Кохання робить нас сильнішим й слабшим,
Дає нам крила й відбирає сон,
Але це той вогонь, що не палить,
Це той причал, де пристає наш човен.
Вірш 38
Прости мені за те, що так люблю,
За те, що весь світ розповідаю про тебе,
За те, що ти — вся моя філософія,
Моя розповідь, моя пісня, моя в’є.
Вірш 39
О, щоб мати силу на таку любов,
Щоб витримати красу твоєї буті,
Щоб не умерти від щастя біля,
І прожити з тобою ці святі роки.
Вірш 40
Кохання — це вже не питання для розуму,
Це свідоцтво душі про вічне буття,
І я, присягаючись правді й безумству,
Люблю тебе, люблю, люблю до дня.
Ці вірші написані в оригінальних авторських творах, натхненні глибокою любовною ліриком та filosofichnom розумінням кохання, властивих творчості Ліни Костенко.
