Авторські твори в дусі української поетичної традиції
Вірш 1. Весняне пробудження
Сніг танить на полях зелених,
І птахи повертаються додому,
Природа вибуває з темних ночей,
Розкриває серце біля краю río.
Тепло приносить вітер із півдня,
Квіти піднімають голови вгору,
І все кругом гарячо поюче,
Світ знов живе у ясному просторі.
Вірш 2. Літнє поле
Золоте поле хвилює вітром,
Піснею жайворонка чарує слух,
Під блакитним небом без облич,
Розстелилась земля в зелений пух.
Тиха краса природи вічної,
В травах жужжить бджола жарко,
Сонце дарує тепло священне,
Життя кипить в просторі ярко.
Вірш 3. Осіння задумка
Листя пада з гілок золотавих,
Осінь щепче грустку у вухо,
Небо тьмяне, сумні дощі вліяли,
Але красить все ж красою сухо.
Природа вбирає мереживо,
Бордові барви, охристо-жовті,
І в кожному листку усім нам живо,
Прозвучить пісня про прощанні кольті.
Вірш 4. Зимовий спокій
На землі лежить покривало білизни,
Мороз кресліть узорами вікна,
Все замерзло в грудні холодному дивно,
Світу білому — красо чудесна.
Ліси стоять в килимах сніжних глибоких,
Птахи тиснуться біля подвір’я,
І в цій тиші, у морозі жорстокім,
Чути можна дум природи гарячої.
Вірш 5. Ріка весною
Льодохід, як грізна біль природи,
Ріка буйна кидає ковалів,
Води мчать, і в них є народи
Міцних деревець та камиків скал.
По водою сонце золотавим блиском,
Берег гарячить весне голос радості,
І новий світ вступає з кроком скорим,
Омивши землю тепла та свободи.
Вірш 6. Горська краса
На вершинах гір застиглі хмари,
Піки сніжні гордо вказують вгору,
Тінь падає на долину дивну,
Де шумить ліс, затвердивши хорую.
Величне і безсмертне царство гір,
В душі людини вічне грає чуття,
І кожен, хто туди закинув взір,
Познає Бога чистоту святу.
Вірш 7. Лісова мудрість
У лісі зелених святих galhes,
Де сонце золотом просвічує гущавину,
Стоять дерева як стовпи храми,
І кожне дерево волає дивину.
Птах поліваєте рання пісня,
Трави шумлять таємничим голосом,
І вихідець далеких міст нечесна
Знаходить в лісі вічний спокій розум.
Вірш 8. Нічне небо
Зіроньки блимають у безмежній синяві,
Місяць світить ніжним срібним світом,
І природа спить у мовчазній справі,
Під небесним виразним намітом.
Піднесіння серця вночі під зірками,
Мрії літають вільно в середину,
І душа людини світить яскравими,
Як ті звезди — вічною святиню.
Вірш 9. Метелик
По квіткам летить метелик пестрий,
У крилах спинає радість небес,
Барви його розповідають місцям,
Що красота – її чарівний спас.
Недовговічний гість прекрасних днів,
Він навчає нас уважности святої,
І в кожнім махові його криль чарів
Природи заповіт звичайно-живої.
Вірш 10. Грозова ночі
Хмари чорні гніються над землею,
Блискавиці прорізають темінь,
Гром гриміт грозою звіряче-жорстокою,
І вітер кидає деревцю чебінь.
Природа в гніві дикому потужнім,
Людину вчить покорі і страху,
І після грози, як чара кожній,
Привіє вкус її гріхів розраху.
Вірш 11. Сад весною
У саді розцвітають яблуні білі,
Запах квітів розповсюджує вітер,
Кожна гілка в чарах квітує мили,
І там кружляють метелики світ те.
Бджіл гудіння чути у гущавині,
Пчелы і осокори мустарду,
Весна приносить радість у едине,
І в кожнім квітку чимнеється солі дару.
Вірш 12. Море осінню
Хвилі вкрай журливо б’ються у скелю,
Піна білувата спініться вгору,
Море цвітує осінню грушею,
І чує вітер песні свого хвору.
Глибина морська криє таємниці,
Водолій зелений тишину мовить,
І хто прислухається серцем з риці,
Почує голос як перед гостинниці.
Вірш 13. Схід сонця
На сході вкраїнського обрію,
Золотом вихідний день займає,
От-от покине нічну синяву,
І сонце світло радісне розмикає.
Кожній мить – оживання нового,
І кожній світанок – вчення святе,
Що красо природи, дива чарованого,
Чекає нас на теплу дорозі в даті.
Вірш 14. Краї лісу
На краю лісу стоять берози,
Біленькі стовбури як свічі святі,
І там в березах, між усім розрозі,
Чути можна пісні птах крилаті.
Границя світу – місце чарованого,
Між світом лісу та полів хвилю,
І там, в борцівськім дусі обновлену,
Душа знаходить свій вічний тіль.
Вірш 15. Степова красо
В степу розлогім без кінця з начелу,
Травою золотою рей кидає,
Вітер пісню мелодійну співає,
І небо синє землю обіймає.
Волі дух і свободи вічної,
В степу широкім душа літає,
Природа вчить доступність небичної,
І серце в ритм до неї отримає.
Вірш 16. Родючість землі
Земля це матір усього живого,
В її грудях дрімають насіння,
І кожне зерно, як дар святого,
Приносить їм надію та бажання.
Фермер коле на свіжу борозду,
Природа дарує урожай щедро,
І мисля всяких робіт і беди
Вручає землю як вічне чудо.
Вірш 17. Ранкова роса
На травах блиснула роса ранкова,
На кожнім листку – спливає крапель,
Сонце ловить ріст – дива природна,
І небо світить в той момент капель.
Кожна роса – то дар небесний,
То спливає в землю живу воду,
І кожна крапель так усім чесна,
Учить нас жити по злюводі.
Вірш 18. Скелька у морі
На одинокій скелі у морі,
Стоїть і мужня проти хвиль біля,
Та скеля вічна у водяної гори,
Як символ стійкості без серпня тілі.
Прибої б’ють – не зрушити камінь,
Вітер виє – не зламати скелю,
І щось святого в тім незнущеному,
Вчить душу серце жити безпечелю.
Вірш 19. Великий дуб
На полі стіїть дуб величний,
Гілляння розпростертий над землею,
Його коріння йде глибоко в гущині,
Як дід всього народу – в святоді безмерній.
Століття вік його і давні дні,
Історія в його кільцях лежить,
В листях його гніздо найбідніші,
Людей у тінь його гілкож лежать.
Вірш 20. Весняний потічок
По гірці тече потічок ясний,
Вода гарячить через каміння,
До розплаву сніг весняний, чудо часне,
Живе питає землю у сніданні.
Мала вода, але такій вольна,
В своєму шумі – пісня велика,
І кожна крапля – доля несокрушна,
Ползе до річки в путь крутой велика.
Вірш 21. Дикі квіти
На перелогах дикі квіти рвуть,
Яких не сіяв там людськой рукою,
Самі зростають, сніги цяцтю пхуть,
Дарують красу світові святою.
Польові квіти – чарів чистоти,
Без мережив людськойх, без вишивки,
Вони цвітають в дикій простоти,
Як гарні дівчата в русках та швидко.
Вірш 22. Хмара
По небі плине одна велика хмара,
Вона шпалі світло сірих барв,
Вітер штовхає її вперед у дарах,
Та вона йде неквапно собі, крім чарів.
Хмара шла – від Сходу до Заходу,
Несе вона дощику в утробі,
А може просто мандра в природе,
Мріять про землю, обласний край біль.
Вірш 23. Порід скелі
Скелі грубіють у бійці століть,
Дощ, вітер, сонце, мороз та грім,
І від тих сил природи вільно лель,
Скелі кольорбань стають одним.
Їх форми – це книга природи вічної,
В кожнім камені історія написана,
Та красо тих каміней непривичної,
Навчає нас про стійкість запрограмна.
Вірш 24. Метель
Метель навальна закриває світ,
Сніг вихляється за тебе білий,
І схоже – нема більш ні днів, ні літ,
Лиш білий океан без краю сили.
Та метель мине, і знову сяє,
Сонце освітлить засніжену землю,
Природа вчить, що все мине і таяє,
Лиш вічна красо лишається в думці.
Вірш 25. Бабак
У норі під землею сумний гарець,
Бабак дремає в сніжну пору,
Чекає тепла весна каменець,
Щоб вибігти з норки в поля широку.
Простих комах таємниці сонця,
Вчить нас, що сна і пробудження святі,
І кожен може в гарячому зелі,
Жити, мріяти, спокійно, як в раді.
Вірш 26. Веселка
Після дощику на небі веселка,
Кольорбань дуги в полукруг спинає,
Спектр світла, той чарівний килимок,
Душу радостю заново плікає.
Веселка – дитяча посмішка,
Після грози – новий день святий,
І символ тайне, що в природі є спішка,
В чудаках й дивах – витає спокій.
Вірш 27. Град
Град стучить по вікнам у пориві,
Холодні кульки земля ідеяло,
I в тім шумі такому грозовім,
Злю природи люде пізнавно.
Та град – лиш епізод грозові,
Вихідна земля скоро подаватись,
Уроки шалу – в лиш пісні мовні,
Біль має свойост з часе у сютісти.
Вірш 28. Дитинство у лісі
Як я блукав з малих років у лісі,
Шукав на деревах гніздо сокіл,
В лісі цьому мечтал в простоті,
І природа вчила мене як вчитель спокій.
Кожне поранення лісу та траву,
Мені казало про вічну святину,
І в тім дитячій розумній раду,
Я навчився лосі життю безкінцю.
Вірш 29. Мудрість старого каменя
Лежить камінь на лузі забутий,
На ньому мохом виростить трава,
Сотні років його тут узнутий,
Казує камінь в молчанні слова.
Мудрість у тім каменю укладена,
Терпіння, стійкість, спокій святий,
І хто його почує голос, чадена,
Научиться жити без тур и забот.
Вірш 30. Вітром по полю
Вітер гніває по полю золотавім,
Нахиляє траву до самої землі,
І в тім шумі вітру скоро-давнім,
Слышен голос музики стихії.
Силу вітру люде вощай не впевні,
Та вітер вічний робить свою справу,
Чистить повітря, разносить семена,
Природе дарує вітер славу.
Вірш 31. Коріння дерева
Під землею так глибоко сховане,
Коріння дерева спинає світ,
Невидиме, але так ударене,
Приносит їм поживу та вічну рвет.
Коріння – то основа всього дерева,
Воно росте вниз, шукаючи воду,
I без того скритого корня слева,
Не буде дерева, не буде году.
Вірш 32. Вечірня тишина
Коли сонце сідає за гори,
Приходить тишина у степи,
Природа замовкає в своїй історі,
Під зоряним небом – дивні снів.
Вечір несе спокій благословенний,
День закінчується сумною мелодією,
I душа людини вичарована,
Приймає тишину як оду вчено.
Вірш 33. Бояришник
На краю лісу бояришник біліє,
Його квітки білі, як сніг святий,
В літку ягоди червоні сяють,
Птахи їдять їх – и радіють.
Бояришник – цілебне дерево природи,
В його листях і ягодах лікування,
Та й просто красо його подобно,
Вучить сердце про здоровля опікування.
Вірш 34. Ясна ніч
Місяць світить ясно в безмежні,
Землю серебрит його світ святій,
Сніг сверкає білизною звізьній,
I ніч стоїть з достоїнством і славій.
По землі гуляєте мені ясна,
В тій ясній ночі все видно я кладбище,
I велич неба, і красота касна,
Вучить кожну душу в святому питанні.
Вірш 35. Біла квіточка
На стеблі тонкої білої квіточка,
Майже прозора у ранкових росах,
Крихка й ніжна, як дитяча усмішечка,
Але красива у своїй простоті.
Біла квіточка – символ чистоти,
Білизна її як снігу нетутня,
І кожний, хто видить ті крихкі брати,
Почує серцем про святість природи дивню.
Вірш 36. Лід на річці
Лід тріщить під ногою в ранку,
Річка скута, засліплена, аж далеко,
Та під льодом тече вода святу,
Чекає весни, щоб вирватися вільно.
Лід – перехідна стан природи,
Коли вода засинає у сні,
I небаченого в сніганку труді,
Готується до нового буття вісні.
Вірш 37. Гнізда у гравцях
На гілці старого сосни гніздо,
В ньому яйця різнобарвні лежать,
Птах мати вартує своєї честі,
I природа велику святість окупує.
Гніздо – це дім для майбутнього життя,
В ньому сховано чудо зародження,
I кожна птаха, в своєму служінні,
Вчить нас про батьківську любов і паркіння.
Вірш 38. Вода у криниці
З землі билася вода холодна,
У криниці старої чисто-святої,
Та водоноска брала щоранку,
Поїла людей той водою святою.
Криниця – То святині природи,
Де земля дарує воду живу,
І кожен, хто надуває живої щоди,
Благодарить природу за святу дару.
Вірш 39. Райдуга на землі
Після грози луги розцвітають,
Спектр квітів розкривається перед взором,
Природа малює на полі райдугу,
З барв червоних, синіх, жовтих кольорів.
Райдуга земли – чарівне чудо,
Де кожен колір розповідає ім,
Про красу природи безробом суду,
Про світло, котре верує нам у них.
Вірш 40. Вічність природи
Коли життя людське тече до кінця,
Природа вічно живе і цвітає,
Гори стоять, деревця ростуть у сонця,
I річки течуть – вічність грає.
Ми – гості в царстві природи святому,
На короткий час живемо ми тут,
Та красота, що найдемо у дому,
Научить нас – що вічна правда тут.
Зберігаймо красу природи української, бо вона – дар наших предків і нашим нащадкам.
